UKR
Середа 06 Листопада 2024 року subscribe_imgПідписатися на новини
kaxobka
Офіційний сайт Каховської міської територіальної громади
Версія сайту для людей з вадами слуху та зору

Оголошення


01.10.2024

Департамент захисту довкілля та природних ресурсів
Херсонської обласної державної адміністрації інформує про початок
Процедури громадського обговорення та строки подання пропозицій
та зауважень до Документа державного планування «Регіональний
план управління відходами в Херсонській області до 2034 року»
(ДДП) та звіту про стратегічну екологічну оцінку (СЕО).

Детальніше

25.07.2024

Заява про визначення обсягу СЕО

Детальніше

11.03.2024

На виконання Закону України від 21.03.2023 № 3005-IX «Про засудження та
заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізації
топонімії» та доручення начальника Херсонської обласної військової
адміністрації № 22 від 07 березня 2024 року перейменуванню підлягають
вулиці та провулки на території Каховської міської територіальної громади, а
саме: 42 вулиці та 4 провулки у м. Каховці; 8 вулиць у старостинських
округах громади.

Детальніше

16.02.2022

 

До уваги
фермерів та бджолярів громади!

Детальніше

14.02.2022

Оголошення щодо конкурсу з відбору суб’єктів оціночної діяльності з оцінки земельних ділянок (з метою викупу):

Детальніше

Лічильник відвідувачів


Сьогодні370
Вчора958
На цьому тижні2418
Минулого тижня6255
У цьому місяці4957
Минулого місяця28588
За весь період2682503
20.05.15

«ЗА ВІДВАГУ»


Розплющую очі й бачу свою типову радянську квартиру в потаємній напівтемряві. Знов прокинувся о четвертій ранку в льодяному поту, із застиглою у венах кров’ю, відчуваючи, як під моєю ногою розривається артилерійська міна з диявольським скрипом і цунаміподібною вибуховою хвилею, що відносить мене далеко за межі поля битви, забираючи все, що колись було безцінним. Уже більш як пів століття страждаю від нічних кошмарів, і той самий сценарій кожної ночі відтворюється моєю хворою уявою. Після пробудження годинами лежу в ліжку й прислуховуюсь до кожного скреготу, писку, подиху, до кожного руху загадкових сутінкових жителів мого підвіконня й навіть більш віддалених володарів пластикового задзеркалля. Усі ці міграції мікросвіту змушують мене осягнути істинну різницю між живим і мертвим, між шафою з місцевої хвої та мініатюрним жучком, який шляхом сізіфової праці врешті-решт зашкрябався на мою долоню. Напевно, я відпочиваю десь між цими двома світами, двома величними й всеохоплюючими князівствами, що є лише поступовими етапами людського онтогенезу... Багато хто використовує слово шок, не розуміючи його первинного змісту. Дозвольте навести відповідний приклад. Я ув’язнений у своїй напівзруйнованій халупі, що не є моєю фактичною будівлею, а є лише бурлескним плодом моєї підсвідомості, моїх трагічних спогадів і нереалізованих ідей. І мені вісімдесят вісім рочків. Справді шокуюча думка, з якою мені доводиться жити кожен день.
Наче хтось у двері грюкає? Піду відкрию. Дивлюсь у вічко - нікого. З тремором усвідомлюю, що це не мої онуки завітали відвідати старого, а артеріальний тиск змушує барабанні перетинки пульсувати, як демонічні цимбали. Один - єдиний шанс не бути похованим у своїх же страхах - вийти на світло й побачити світ таким, у який я його фактично трансформував. На щастя, золото-неонові промені небесного термоядерного реактора вже пронизували ефір атмосфери своїм теплом і досягали каховських чорноземів кінчиками весняного полум’я, вогнем молодості й життєвої насиченості. Якщо можна так висловитися, повітряний штиль наче зробив веселкові фотографії навколишньої флори, заморожуючи моменти руху жовто-зеленої рослинності, і роздрукував їх у всіх трьох просторах нашого міста.
Ненавиджу понеділки. Вони нагадують мені мої щасливі шкільні роки, мою улюблену Наталку з великим рожевим бантиком на косичці.... Жорстока війна розлучила нас одного разу, і з тих пір лиш пам’ять серця палає в мене в грудях. Піду-но я постою під стінами рідної школи, повиглядаю свою наречену. Перша партія дітей вискочила, гамірно човгаючи ніжками й вигукуючи усім відомі поп-хіти. Я був немов мармурова скульптура якогось козацького полководця, адже десятки малих пролітали повз мене, навіть не підіймаючи оченят на сухорляву постать широкоплечого, але дещо змученого героя. Я не такий вже й герой, але, напевно, саме той гвинтик, за плечима якого стояли всі псевдопатріоти й прорекламовані захисники Вітчизни. Я нікому невідомий нащадок селянського роду, буденний лейтенант, але, так уже склалось, усе життя був змушений виконувати чорну роботу в той час, коли слава діставалася лише моєму начальству... А тим часом моя Наталка все ще не виходила з дверей великої сірої будівлі. Та вже й не вийде, звичайно, бо так і залишилася десь у нацистському концтаборі за свою партизанську діяльність, але ця маленька крихта надії є останнім надпотужнім джерелом моєї життєвої сили.
Мої колись м’ясисті ноги почали затікати й букова тростина вже не могла витримати ваги тіла, тому довелось обпертися повоєнним френчем об паркан. Хто я взагалі такий? Навіщо тут стою? Кому потрібен? На Землі більш як сім мільярдів людей, визначних особистостей, що живуть на гігантській планетарній площі. А порівнюючи з вселенськими масштабами, людство - ніщо! Хоча знаєте, я був тим, хто зупинив руйнування цієї мініатюрної системи, зробив якийсь, але все ж таки внесок у формування омріяного утопічного світу, що залишається недосяжним. Але скільки ж горя я зазнав на віку...Смерть рідних, друзів, руйнування того, що колись здавалось вічним, вічною видавалась і моя молодість...Інтенсивність ультрафіолетового випромінювання значно підвищилась, запускаючи природні механізми в моєму організмі. Із куточка ока покотилася величезна сльоза, як сферичний і неспинний сніжний ком, досягнувши критичної точки, відірвалась від запалої щоки й полетіла вниз. Поки кружляла в повітрі, промінь сонця пройшов крізь неї й розклався у веселковий спектр. Коли я нахилився трохи вперед, з мого тіла впала ще одна значна річ - моя медаль "За відвагу". Безвихідь... Я не міг нахилитися так низько й тому був вимушений залишити свою честь у багнюці під стінами гімназії... Раптом щось лагідно смикнуло мене за штанину. Повернувшись, я побачив маленьку руденьку дівчинку з великими блакитними очима й рожевим бантиком на волоссі, а її тоненька ручка простягнула мені мою мідну нагороду. Чи не заради цього я, особисто кажучи, жив? Підтвердив міф, що лише старійшини в змозі осягнути істинний сенс життя. Хоч я й не монах з Тибету, все-таки зрозумів дещо для себе в житті. Лиш пам’ять серця нас тримає на землі й робить наш народ нездоланним...
(201... рік)

Герасимов Артем, переможець конкурсу есе «Пам’ять серця»
(м. Каховка)